Нелегка життєва стежина вела Лідію Мартинсон через різні випробування й кидала в несподівані обставини. Та мужня пані все витримувала – пережила голод і втрату рідних, працювала й у колгоспі на різних роботах, і на бурінні свердловин, і медсестрою. А своє призначення знайшла у вчительській роботі – більше тридцяти років навчала дітей історії. Сама родом із Хмельниччини, більшу частину життя прожила в Городенці, тут із чоловіком Дмитром виростили трьох дітей. І тепер у свої 93 роки, хоч вікові хвороби час від часу дають про себе чути, продовжує невтомно поратися у своїй оселі й на обійсті, обробляє город, вирощує багато вазонів.
Пані Лідія трепетно бере до рук старі фотографії. З них усміхаються її діти й учні, родичі, з якими попрощалася назавжди. По-вчительськи послідовно й цікаво розповідає насичену різними перипетіями історію свого життя. Та й не дивно, адже, хто краще зможе розповісти, ніж вчитель історії? З її оповіді можна було б написати цілу монографію з історичним екскурсом другої половини минулого століття й теперішніх часів. Для вас, дорогі читачі, «Край» підібрав найзворушливіші миті з життя, якими люб’язно поділилася пані Ліда:
– Найважчим був 1933-й рік, коли почався голод. Говорили тоді, що дуже багато зерна висипали в море. Люди так ослабли, що аж ходити не могли. Деякі сиділи на цвинтарі, чекали смерті. Мої батьки мусіли працювати в колгоспі, їх не було з ранку до вечора. А ми троє – брат, сестра і я – весь день голодували. Їли, що лиш з’являлося – листя з липи, цвіт акації, зелені дрібні яблучка. Як підріс часник, то з’їдали з листям головку без хліба. Бо хліба не було взагалі... Батькам у колгоспі давали на обід суп, то вони не з’їдали, а приносили ввечері нам додому в півлітровому черпачку, розбавляли молоком, і так раз на день ми харчувалися. Нестатки були жахливі – до школи восени пішла боса в одному платтячку, не мала навіть светрика.
– З Вашої родини когось висилали на Сибір?
– Спершу в 1932 році енкаведисти взяли діда – він був адвокатом за царської влади. З часом прийшла звістка, що за рік він помер на важких роботах – вирубуванні лісу аж під Фінляндією. Розповідали, що було дуже важко, харчувалися корою з дерев, а як дерево падало, то бігли під нього, щоб їх забило. Людей стільки гинуло, що складали в стоси, як дрова.
Наступним був батько. Пам’ятаю, як сьогодні, той день – 12 жовтня 1937-го року. Вдосвіта батько прокинувся й дуже стривожено розповідав мамі свій сон, мовляв на нас наскочило КДБ, ми всі тікали, аж поки попадали в яму й там нас упіймали. Раптом гучний стук у двері! Пес гавкає, аж розривається. Кричать, щоб відчинили. Батько вийшов, стоять начальник КДБ Лєрман, пам’ятаю його донині, сільський голова, виконавець і кажуть: «То що вам, Козютинський, снилося?» Видно вже під вікнами чатували й чули! І дають батькові документ про арешт.
Забрали його. Провели обшук, дуже багато речей конфіскували, багато фотографій. Тримали в тюрмі, потім відправили на вислання до Маріїнська в Росію.
– Ви ще з батьком після того бачились?
– Ні, лише через роки прийшли документи, що він там помер. Спогади про нього дуже теплі. Він хоч працював мулярем, та дуже гарно грав на всіх музичних інструментах. А такий чудовий голос мав! Як у виставі заспівав, то люди кричали: «Миколо, ще співай! Не продовжуйте виставу!» Ще був найсильнішим у селі. Якось, ще в молодості, уночі він їхав возом і побачив у Кам’янці-Подільському на дорозі пораненого чоловіка. Там був обрив між старим і новим містами, над яким розстрілювали людей. Виявилося, що той бідака виповз із обриву, виживши після розстрілу. Батько його підібрав, виходив. Минули роки. Тато був на війні, на три роки потрапив у полон до Німеччини, після повернення одружився. А вже після його арешту до нас додому прийшов той чоловік, розпитував, де Микола Козютинський. Мама йому все розповіла, й він пішов. Ми не знали, що ця батькова добра справа ще нас урятує.
– Після арешту батька Вам, мабуть, було нелегко?
– Так, через деякий час і нас відправили на висилку. Мама зібрала з дому, що могла, і нас, трьох дітей. Була ще малою, а так мені закарбувалося в пам’яті, що нас, як корів, загнали до того вагону, ставилися як до чогось посліднього. Ми навіть нічого не казали – були залякані, зацьковані. Їхали дуже довго. Людей битком набито, тут і їли, тут і оправлялись... Це було жахливо. Хоч і їсти не було що, мали зі собою сухий горох, його й потрохи жували.
На якійсь станції зупиняється потяг, відкриваються двері й енкаведисти кричать: «Козютинська, на вихід!» Ми завмерли. Мама у сльози: «Люди! Це вже мене на розстріл беруть!» Не бере ні речі, ні одяг, все лишає, виходить. Ми ховаємось за людей, а вони нас виштовхують! Бо самі боялися. Той дає сухарика, той шматочок хліба, лише щоб ми вийшли. Стали ми під вагоном, напівроздягнуті, голодні, перелякані до нестями… Я тоді втратила мову. Добре не пам’ятаю, що там детально відбувалося, але нікого з нас не розстріляли. Навпаки, посадили до якогось транспорту й відвезли додому. Виявилося, що той чоловік, якого батько врятував у Кам’янці, тепер віддячив добром за добро. Коли він довідався, що батька взяли, поїхав його звільняти. Мав вплив, бо працював із Косіором, який тоді був першим секретарем. Звернувся до Молотова, той дозволив йому, але батька вже не було… Зате вдалося врятувати нас.
Найдорожче фото, адже на ньому вся сім’я разом – пані Ліда з чоловіком Дмитром і діточками Жанною, Толіком і Вітею.
– Коли повернулися додому, життя налагодилося?
– Та де там… Ми повернулися до чисто порожньої хати, одяг лишився в потязі, а з хати люди все порозбирали. Зима, а в нас ні постелі, ні чим накритись і нічого їсти. І ще й бояться допомогти навіть сусіди, бо ж ми – «вороги народу». Так би й пропали, якби не наша бабуся, яка приносила нам молока. Називаю її святою, бо вона нас урятувала.
Після повернення з висилки брата виключили зі школи. Навіть директор ходив за нього вступитись, щоб не виключали, бо був дуже талановитим, але нічого не допомогло. Він умів грати на всіх музичних інструментах, і де лише було весілля, ішов. Як грав цілий день, а часом і два дні, давали буханку хліба. Вмів працювати на тракторі, але його не брали, адже «ворог народу». Якраз сусід приїхав із Сибіру й загітував брата, якому тоді було лиш 15 років на шахту до міста Орськ Челябинської області. Зібрали які могли гроші на дорогу, й він поїхав. Писав, що йому там добре, обіцяв повернутися. Коли почалася війна, взяли в матроси й він не приїхав до нас більше… Так і донині не знаю, що з ним сталося, де він загинув. Думаю, якби був живим, то дав би знати...
Як почалася війна, то стало ще важче. Ми ще від тої біди не відійшли, а тут нова біда. Не було що їсти, поля позаростали, обробляли лише клаптиками. Змушували працювати, а давали мізер. Доводилося ходити вночі, щоб хоч кілограм зерна натовкти на полі й тікати, щоб донести його додому.
Сестру забрали на роботу до Німеччини. Ми лишилися з мамою вдвох.
– Що було після війни?
– Мені було важко, бо я ж «ворог народу». Працювала в колгоспі за маму, «витягала норму», бо вона хворіла. Згодом відправили мене на буріння артезіанських колодязів у Києві. То дуже важка робота, та й їсти не було що. Якби була комсомолкою, то можна було влаштуватись краще. Мусіла якось рятуватись. Пішла у своєму селі до дівчат, і поки голова був у відрядженні, вони мене прийняли до комсомолу й дали довідку. І хоч коли той повернувся, то вчинив скандал, та мені на їхню довідку в Києві таки видали комсомольський квиток.
Пішла на курси медсестер, але знову невдача. На квартиру, в якій я винаймала кімнату, повернулися колишні господарі-євреї й виселили. Вирішила поїхати додому. А грошей нема. Й досі не по собі, що доводилося так викручуватись. Вирізала ножиком дірку в підкладці жакета й сіла до вагона без квитка. Підходять перевіряти квитки, відкриваю жакет, а там дірка: «Ой-йой-йой, – бідкаюся, – мене обікрали!» Біда змусить робити що хоч…
Вдома пішла працювати до колгоспу різноробочою. Було дуже важко, вирішила продовжити вивчати медицину. В Кам’янці закінчила на відмінно медучилище. Направили на роботу медсестрою, ходила через ліс щодня за 12 кілометрів, зарплата мала, ні снідала, ні обідала. Вирішила, що треба вчитись далі. Приїхала вступати до медінституту в Івано-Франківську. А то наїхало генералів і всяких впливових начальників із дітьми, й мені порадили якісь добрі люди: «Дитинко, як ти тут поступиш? Іди в учительський інститут, там недобір». Так і зробила. Вступила, та ще й дали мені стипендію, сама вже себе й утримувала. Згодом вийшла заміж, народила дітей, влаштувалася на роботу вчителем історії в Городенці. Також було нелегко, але якось день за днем у роботі, у клопотах життя і йде...
– Ви стільки пережили, що дає силу не падати духом?
– Вже й сама себе питаю! Живеться важко, бо пенсії мало, субсидії треба виходити. Не так давно перенесла операцію, вдячна лікарям, що мене врятували. А ще позаторік трапилась у домі пожежа. Палила дровами, й десь видно стрибнула іскра. Згоріли всі запаси, одежа, килими, картини, штори. Ще й досі не можу доробити ремонт, бо грошей не вистачає. Але маю город, стараюсь робити, що можу. Та й добрі люди допомагають. Якщо порівняти, як голодувала від 1933-го наступних років двадцять, то тепер не така вже й біда...
Спілкувалася
Оля КОВАЛІВ.
