С­вященик від Бога

Є люди, які залишають про себе лише добрі згадки в серцях людей. Таким був отець Іван Олексюк із Ясенева Пільного, який покинув цей світ у 78-літньому віці. Пароха нема вже більше сімнадцяти років, та про нього пам'ятають і досі. Якби розпитати всіх, хто його знав – можна було би написати книжку. Намальовані ним образи й досі прикрашають церкви, де він служив, та оселі його друзів. Залишив по собі й ще цінніше – сина, двох онуків, а також двох правнуків та правнучку. На жаль, поки що ніхто з нащадків не малює й не проявив нахилу до священства

Хочеться розпочати із відгуку про отця Івана Олексюка із книги Василя Камі­нецького "Історія села Ясе­нів Пільний з фотогра­фія­ми до неї":

"Якщо говорити про священиків, то найкра­щих слів похвали вартує отець Іван Олексюк. Це була людина, якій сама  доля судила бути свяще­ником. Спокійний, розум­ний, чес­ний і розсудливий чоловік, він з дитинства мріяв про служіння в церкві. Мо­лодим хлоп­цем його заб­рали до Ні­меччини, але і там він відвідував Божі храми. Після війни отець Олек­сюк деякий час жив у монастирі, майже само­туж­ки вивчив церковні об­ряди й був висвячений у священики. Служив паро­хом церкви в селі Хімчин, Косівського ра­йо­ну, потім священиком у Город­ниці, а в 1975-1999 роках – у рід­ному Ясе­неві Пільному.  Отець Іван малював  ікони, які є в хатах ясеневопіль­нівців та мешканців інших населе­них пунктів, а ще дуже любив птахів. У себе вдома він утримував го­лубів рідкісних порід, ка­нарок та інше диковинне птас­тво. Помер митро­форний про­тоієрей Іван Олексюк 4 червня 2001 року.

…Треба дякувати Бо­гові, що Ясенів Пільний обійшовся без конфесій­них суперечок, які на по­чат­ках незалежності Ук­раїни хтось настійливо нав’язував парафіяльним громадам. Цим віряни зав­дячують отцю Іванові Олек­сюку, який у пропо­відях частенько нагаду­вав, що релігійна спору­да, на якій є хрест, нале­жить до нашої християн­ської віри й туди можна зі спокійною совіс­тю захо­дити на молитву".

Багато цікавих історій із розповідей отця Івана роз­повів "Краю" благо­чин­ний  о. Богдан Мороз.

– Отець Іван мав дуже добру душу. Він був на­шим духівником – із на­шого благочиння всі в нього сповідалися. До своїх па­рафіян ставився з тур­бо­тою. До прикладу, якщо йому платили 20 гривень за хрестини, то 15 давав здачі й казав: "Хай буде для молодої сім'ї, а мені вис­тачить і 5 гривень,  щоб на хліб було".

Хоча життя його скла­лося непросто.

Коли ще отець Іван був маленьким хлопчиком, наш край окупувала Поль­ща. Якось на сіль­сь­кому зібранні наші хлоп­ці за­співали україн­ський гімн, а поляки сіли, не віддавши шани. Вуйко отця Івана Микола не змовчав – обу­рився, за що одразу й по­платився життям. Малий хлопчина не міг забути того видо­вища, коли вуйця при­вез­ли возом на подвір'я – його розкинуті руки, на грудях кривава рана, і вуйна плаче над ним. Чув і немало обурення між лю­дь­ми, мовляв, скільки то так буде – то один, то дру­гий панує, наша кров ллє­ться, й навіть свій гімн заспівати не дають? Ця подія дуже стривожила його дитячу душу, ділив­ся, що все життя носив у серці біль. Згадував це і коли його забрали на роботу до Німеччини, й коли вже повернувся, все шукав міс­ця, щоб заспо­кої­ти душу, завжди нама­гався бути з Богом.

У Німеччині серед ін­ших остарбайтерів, які ра­зом із ним потрапили з різних країн до трудового табору, придивився, хто має нагрудні хрестики й обійняв їх як братів у хрес­ті. Так вони здру­жилися. Хоч не розуміли мови один одного, але допомагали й підтримува­ли. Вранці чи ввечері могли разом по­молитися, й це вже було дуже радіс­но, що в тій тяготі, в тривогах, мали таку від­души­ну.

А згодом німецькі па­ни, їх називали бауерами, бра­ли собі працьовитіших хлоп­ців до господарств на роботу. Отець Іван дуже добре працював у свого бауера. Коли війна закін­чилася поразкою німців, працівників уже не три­мали так суворо. Але бауер ніяк не хотів його від­пус­кати, навіть казав, що за­ли­шить йому своє госпо­дарство, й щоб він одру­жився з його доч­кою. Про­те отець дуже просив від­пус­тити хоч на трішки часу до рідного дому, поба­читись із рід­ними, й обіцяв поверну­тися. Той пан до­поміг йому виїхати, ще й дав із собою дві валізи. Доби­рався до України кораб­лем, прибув десь біля Оде­си. Вийшов на берег і хотів перехреститися, подя­ку­вати Богові, й у той час йому зірвали з грудей золотий хрестик і вкрали. По­вер­нув­ся, а то вже й валіз нема. Та він за тим не міг сумувати, бо дуже тішився, що вже на рідній землі.

Добрався додому. Але тут за ним почали сте­жити, бо ж прибув із Німеччини. Мусів думати, де би захо­ватися. Втік до монастиря десь у Росії, хотів прийняти монаший чин. Але через деякий час ігумен монас­тиря йому повідомив, за ним уже й там дивляться як за ви­хід­цем із бан­дерівців, збирають інфор­мацію. Отець зрозумів, що йому там може й тюрма «пах­нути», й помаленьку звід­ти пішов. Мусів тікати й переховуватися, аж поки не висвітився в сан.

У ті часи не можна було студіюватись на свя­ще­ника, й молоді хлопці, хто хотів, вчилися, при­слу­го­вую­чи біля владики, або біля якогось із свя­щеників. Так і отець Іван – був по­міч­ником свя­щеника Ка­ра­­чев­ського. Згодом отець направив пароха Івана до владики Йосифа в Івано-Фран­ківську, де його висвя­тили й направили на пара­фію в Косівщину.

Розказував він мені ще й смішний притра­фунок із того села, де мав парафію.  Було пе­ред Великоднем. Ішов се­лом у рясі, хоч то не можна було так ходити, але лише висвятився, й так хотів у ній бути! А йде якась жінка й несе повний кошик яєць. Стала до нього при­див­лятися. Він молодий, з бородою, во­лос­ся мав аж по плечі. І коли її минув, вона ска­зала йому в слід: «ади, ні хлоп, ні баба – тут борода, а там спідниця». Й лиш це промовила, як зашпор­талася, й усі яйця поби­лися. Отець усміх­нувся, а та жінка знія­ковіла. "Як­би, – каже, – знала, то нічого не казала б, а так мене Бог покарав".

Іван Олексюк любив усіляку живність. Якось мисливці вбили косулю, й побачили, що в неї тече молоко з вим'я. Зрозу­міли, що десь має бути й маля. Знайшли то козеня й при­несли парохові, бо знали, що він не дасть йому про­пасти. Отець Іван пипкою вигодував, а воно так до нього звикло, що бігало куди він – туди й воно. Навіть загород­жував висо­ким парканом, а воно пе­ре­стрибне й за ним бі­жить. А одного разу забігло до церкви. Саме відправ­ляв службу, а козеня лягло отцеві біля ніг, бо любило дуже гор­нутися. Але люди є різні, пустили селом, що "отець із козою служив". Поки говорили, а далі – напи­сали до владики. Вик­ли­кали його в єпархію, мусів пояснювати, що козе­ня його любить, тому й бігає, а він не міг лишати від­праву й нести його до­дому.

Невістка Марія, яка меш­­кає наразі за кор­доном, дуже тепло відгу­кується про отця Івана:

– Тато був дуже доб­рою людиною й справді свя­щеником від Бога. Коли би не покликали, навіть се­ред ночі, йшов завжди, ніколи нікому не відмов­ляв. Хрестити дітей не мож­­на було, але якщо лю­ди хотіли, то хрестив таєм­но вдома. Не зароб­ляв великих грошей, ми жили як усі, зі звичай­ними стат­ками. За свої духівничі послуги завжди брав по­мірно, якщо хтось давав забагато й хотів утекти, то доганяв і від­давав, навіть біг до кінця вулиці. Зі слу­жби хліб приносили, та ніколи хліба не було в помиях. Тато би ніколи такого не дозво­лив. Па­м’ятав, як був голодним ще дев’ятнадця­тилітнім хлоп­цем у трудо­вому таборі, тому, хто приходив – хліб розда­вали, а як залишався – сушили.

Ніколи не відмовляв, коли приходили чогось позичити, навіть знаючи, що не віддадуть. А якщо бідні приходили просити, то запрошували їх за стіл, мали кожного нагоду­вати. В ті часи транспорту аж такого не було. Якщо хтось кудись добирався, то справ­ляли ночувати до нас. Й то таких подорож­ніх було дуже багато, я вже аж казала татові, що в нас не хата, а готель.

Дуже любив пташок – тримав канарок, королів­ських павичів, фазанів, голубів, диких качок, гусей. Усі стіни в хаті були в кліт­ках, спеціально збудував кімнату для па­ви­чів, диких гусей і ка­чок. Коли я лиш прийшла за невістку, жив у нас папуга, умів кричати «вуй­цьо» й сідав татові на руку. Він категорично був проти мисливства – стра­шенно не любив, як стрі­ля­ли дичину, переживав, сварився, аж до сліз хви­лю­вався, щоб ніхто не скрив­див ні звіра, ні пташ­ку. Любив тварин, і вони його любили у відповідь. У нас був маленький жов­тенький песик, нази­вався Моцик, тримався все коло тата, бігав з ним на службу Божу. Якось тато розказу­вав: «Відправ­ляв службу, а лю­ди смі­ють­ся. Не знаю, що є. Аж нарешті хтось із лю­дей каже, що в мене з-під ряси песик зазирає». Тато був високий, рясу мав ши­року, та й якось той песик там заховався, щоб бути з ним поруч.

Один з образів, намальованих отцем Іваном, у оселі Марії Юрійчук у Городниці.

У хаті 93-літньої меш­кан­ки Городниці Марії Юрій­чук у кожній кімнаті на стінах чудові образи, які намалював отець Іван. Вона також розповіла "Краю" немало цікавого про його життя:

– Отець Олексюк меш­кав неподалік, і час­то, коли повертався зі служби, мене провіду­вав, бо я дов­го хворіла, мусіла лежати. Сідав, ми говорили, навіть часом німецькою (смієть­ся), бо так само як його, мене ви­возили до Німеч­чини на ро­боту. Називав мене теж на німецький манер – Мія. Умів і розве­селити – хо­див із палицею, то як я на щось нарікала, жартував: "Ой, зараз буде палиця помагати".

Службу Божу правив щодня, чи були люди, чи ні. Спершу служив у Пере­діванні, а до нас приїздив інший отець із села Же­жеви з-за Дніст­ра. Але люди ходили й до Переді­ван­ня, чули, який файний голос мав отець Іван, і дуже хотіли, щоб він пра­вив і в нас. Згодом він пе­рейшов до нашого се­ла. Був уже одружений, ма­ли з дружиною синоч­ка. Спер­­­шу мешкали "в ко­мір­них", а потім люди ски­ну­лись і купили хату, де зро­били отцю Іванові ре­зи­денцію. Він у нашому селі служив близько 18 років.

У селі були й уніати – греко-католики, які не йшли до церкви на пра­вос­лавну службу Божу, а зби­ралися зі своїм свя­ще­ником десь у хаті. А отець Іван був православ­ним. І не трошки, а незво­руш­ним. До прикладу, якось дала йому образок із Матінкою Божою, щоб він намалю­вав великий образ, а він за­мість вер­вички у неї, на­малював стрічку, бо вер­виця – то католицька прак­тика. Та я ходила до церк­ви, як він правив, хоч і греко-ка­толичка. Не раз навіть і сперечалася із отцем, бо люблю молитви, які ще з дитинства знаю, й ніяк не могла зрозуміти, для чого той поділ. Та він стояв на своєму – є різ­ниця в ка­нонах, і він їх суворо до­три­мувався. Якось не ви­тримала, та й питаю: "Але як Ви одру­жи­лися з по­ляч­кою, якщо так затято три­маєтеся пра­во­славної ві­ри?" А він так гарно усміх­нувся: "Кра­щої дів­чини для мене не було!"

Дуже любив природу, тримав канарок, тішився ними, особливо як співа­ли. На літо клітки виносив і розвішував на бузку. При­гадую випадок, як курка скочила й утрутила клітку, а він її вдарив за то палицею. Йде до нас і каже, що дружини нема вдома, й треба би я поди­вилась до тої курки, бо у неї пішла кров з ноги, а він з цього гріха йде спо­відатися до Івання. Отакий він був.

Також враженнями ще зі свого дитинства по­ділив­ся Андрій Кучмей з Город­ниці:

– Був хлопчаком і грав­­ся зі сином отця Івана – Миколою. Вони меш­кали в хатинці, довкола якої буйно росли акації. Й коли вони цвіли, парох казав, що має велике щастя в Бога, що живе поміж них, у красі й па­хощах. І страшенно лю­бив птицю, особливо деко­ра­тив­ну. Павичі як розкла­дали хвости на подвір'ї, то це була невимовна краса!

Щоправда, сільські хлоп­ці-пустуни часом за­ганяли павичів поміж ака­ції, й коли бідна пташи­на з довгим хвостом десь за­бивалася в корч і не могла втекти, намагались ви­мик­нути пір'їни. Ми з Миколою бігали з патика­ми й від­ганяли бешкетни­ків, щоб вони не мучили пташок. А отець як зна­хо­див пір'їнку, то так шкоду­вав, заносив до хати, ла­гід­но приговорював до па­вича: "Йой, дитинко, нащо ти пір'ячко загубив?"

А коли не забіжу до них до хати, завжди Іван Олек­сюк малює ікони. Великі, до церкви. Так було цікаво спостерігати, як на полотні з'являлася людина, мов жи­ва. Та Ми­кола не давав мені довго засиджуватись коло отця, бо кликав на вулицю гра­тися  (усміхає­ться).

Правив отець Літур­гію ду­же гарно, співав чу­дово, на­віть сама його постава від­повідала свя­тос­ті – ви­со­­кий, струн­кий, сим­па­тич­ний, з тро­хи довшим волос­сям і боро­дою. Мені, хлоп­чакові, він видавався дуже схожим на Ісуса Христа.

Оля КОВАЛІВ.