"Не треба впадати у відчай!"

93-літня Марія Юрійчук із Городниці вражає жва­вою бесідою, свіжою пам’яттю й оптимістичним настроєм. Та й виглядає значно молодшою, не на свої роки, хоч і пережила немало – військові оку­пації поляками, мадярами, німцями, москалями, мо­ло­дою була вивезена до Німеччини на роботу, після повернення пере­несла важку хворобу, та таку, що вже з лікарні відправили додому вми­рати… А було це близько сімдесяти років тому!

Опісля ще 35 років пра­цю­вала завіду­вачкою ди­тя­чого садочка, вирос­тила з чоловіком сина, та й наразі почувається ба­дьо­ро. Тішиться двома ону­ка­ми, чотирма правну­ками й трьома праправ­нуками.

«Край» довідався в довгожительки таємниці її теперішнього гарного самопочуття, щоб по­ділитися з вами, дорогі читачі. А ще пані Марія цікаво розповіла непросту історію свого життя.

– Народилася в Город­ниці 1925 року ще за Польщі. У школі вчилися польською й українською мовами. Люди бідували, але в нас удома біди не було, бо мій дєді (тато – авт.) служив управителем у тодішнього пана Гая. Я навіть мала кольорові крейдочки для малювання (тепло усміхається).

До нас сходилися зі всього села, завжди було людно. Нас було дві донь­ки в батьків, і як підросли, то серед хлопців було багато охочих іти в прий­ми – до тата чимало кава­лерів підходили, би взяв за зятя. А мій Василь із дєдем не домовлявся, а зі мною. Якось то був кон­церт чи що, мене вздрів, провів до­дому, та й ми спо­добали одне од­ного. І так я вийш­ла заміж у 16 років, а чоловікові бу­ло тоді 20.

Незабаром, як прийш­ли німці, то забрали нас обох на роботу до Ні­меч­чини.

– Німці ло­вили мо­ло­дих людей на ву­ли­цях і від­прав­ляли, а з вами як було?

–  Нас не ловили, але як принесли повістки зі сільської ради, то мусіли їхати –   як до армії. Ніхто не смів противитися. Пе­ред німцями були в нас мадяри, й хоч їхня оку­пація тривала недовго, може навіть менше року, але що мадяр сказав, так мусіло бути – сильно напудили людей. Тоді дуже багато молодих покірно відправлялися фірами до Городенки, а там нас пакували до то­вар­них вагонів до Німеч­чини.

Там розподіляли на різні роботи, багато наших знайомих потрапили на фабрики, а нас узяв до себе бауер у село. Відбули три роки. Меш­кали разом із чоловіком у госпо­дарстві, дали нам кімнату, працювали як і вдома – доглядали ху­добу, оброб­ляли поле. Правда, наба­гато більше було роботи. Особливо на початку було нелегко. Вдома доїла одну корову, а там було три, й ще бауер перевіряв, чи добре здо­їла. Пригадую, як вперше мала волочити конем на полі, а то такий кінь ве­ликий, аж страшно. Сіпаю його, сіпаю, а він не йде ніяк. До нього ж треба німецькою гово­рити! Нім­кеня побачила, підійшла, сказала слово – він пі­шов. Ага, вже те слово я собі запам’ятала. По­маленьку втягнулися.

За роботу нам платили. Пригадую, давали 20 ма­рок. У магазинах було все, але без картки не можна було нічого ку­пити, навіть хліба. Нам видавали картки лише на необхідне. Ще гроші ви­тра­чали на дрібні розваги – молоді були, хотілося між люди, їздили у ви­хідний день до міста, йшли в кіно.

Вже як усе внорму­валося, то писали додо­му, нам прислали адреси наших багатьох знайомих із села, яких також при­везли на роботу. Й ми з ними налагодили зв'я­зок, зустрічалися, спілку­ва­лися, разом відпочи­вали. Найближчими дру­зями там були Михайло Тер­новський, Дмитро Дудла й Данило Гах.

Сходилися разом і з поляками, французами. До українців німці дуже добре ставились, до прик­ладу, в кіно українців пускали, а поляків – ні.

що­неділі й на свята ходили до церкви. Десь за два кілометри від нас була римо-католицька церква. Як народився в нас син, то в тій церкві його й охрестили – наз­вали Бог­даном.

Молода сім’я з Городниці вимушено переселена до Німеччини. У бауера жили майже, як удома.

– А коли народили, мали декретну від­пуст­ку?

– Відпустки офіційної не було, відійшла від пологів та й узялася до роботи, якої могла, а дитина спала коло мене у візочку. Чоловік мій брав на себе частину моїх обов'язків.

Мені було лиш 17 ро­ків, я навіть не знала, коли маю родити. Там була ще одна українка, з Косова, Василина називалася. Коли в мене почалися болі, вона покликала бау­ер­ку, та ви­кли­кала "швид­ку". Але хоч меди­ки при­були справді швид­ко, я вже встигла наро­дити вдома. Мала вели­кий розрив, забрали нас із дитиною до лікарні. Дуже гарно там мене до­гля­дали, навіть шофер, сам німець, який привіз, прий­шов мене провідати! Та ще й приніс пелюшок для ди­тини, а потім і дитячий візочок пода­рував. Зага­лом німці до українців ду­же добре ставились, може тому й бандерівці там були.

– Мали якийсь зв’я­зок із бандерівцями в Німеччині?

– Ні, але завдяки їхній агітації ми й приїхали додому. Ще до закінчення війни з літаків кидали листівки, на яких писало, що українцям треба вер­татися додому, бо там нас чекають! Особливо чоло­віків, щоб боронити свою землю. Там було багато патріотичних закликів, роз’яснень, що відбу­вається і що треба робити.

Якось ми з чоловіком йдемо вулицею й бачимо, що наш односельчанин Геньо Бялий зі сином священика зі Стрільча розмовляють із якимось чоловіком. Бялий нас побачив і показав рукою, щоб ми не підходили до них. Уже як прийшла додому й побачила фотог­рафію Бандери, зрозу­міла, що з ними був він!

Як лишень закінчи­лася війна, Василь та й інші наші хлопці розвіду­вали в місті, що до чого. А я сиділа вдома з дити­ною. Мій чоловік із наши­ми порадився, кажуть: нас треба – їдемо додому! Я дуже зраділа й подяку­вала Богові, що він цього хоче, бо сама вже вельми нудьгувала за домівкою.

Поїхати було просто, війна закінчилася, німці боялися, всіх відпус­кали. Навіть були такі збірні пункти – тут до Англії, тут до Америки, до Поль­щі, а ми – до Украї­ни. При­гадую, як горіли великі купи гвирів на вулицях, коли ми рушали…

   – Як добира­лися до­дому?

– Вирушили не­заба­ром після 9 травня, а доб­рали­ся до Городниці аж перед нашим праз­ником – наприкінці верес­ня.

Лиш перетнули кор­дон, одразу почулися крики з російськими ма­тюками, мені серце ста­ло! Аж скрикнула до чоло­віка: «Йой, та ж це ті самі москалі! Ми пропали!..» І справді пропали, Василя звідти ж і забрали до радянської армії, далі я поїхала з річним синоч­ком уже без чоловіка, який служив, наче цілу вічність. На його повер­нення довелося довго чекати.

Що мала з речей – міняла дорогою на харчі, бо дитину треба було годувати. Приїхала, ті­шуся, що вдома. І ненька, й сестра зустріли мене дуже гарно. А ввечері вже й бандерівці в нас. Це були всі хлопці, які ходили зі мною до школи. Обій­мають, тішимося! Але коросту таку мали, що і я набралася, й дитина – ледве ми вилікувалися.

– Бандерівців було багато в селі?

– Так, і то всі свої. Але й москалів було немало. Бувало, йдеш увечері й не раз до тебе з темряви:

– Стій, хто йде?!

– Та свої!, – кажеш, але не знаєш, хто питає, чи справді наші.

Мали коня. Моя сест­ра Ганна, на два роки молодша, возила бан­дерів­цям їсти. Вона була підозрювана, не раз си­діла в криміналі. Якось кажуть мені, що завтра Гані не буде, і я мушу відвезти роскалі й дожани до Жолобів – урочище за селом. З одного боку страшно, бо як мене мос­калі злапають, то дитина сама лишиться! А з ін­шого – нема «боюся – не боюся», наказ і все. Пої­хала. Біля румунського кордону, недалеко Баби­на, мене зустріли на краю лісу, забрали те, що при­везла, а мені наклали до фіри дрів, уже навіть порубаних. Повернулася щасливо, але страху на­тер­пілася… Вже за те­періш­ніх часів розпиту­вали мене, де то було, та пояснити не змогла, бо там розрісся ліс і важко зорієнтуватися.

– Ви дуже гарно ви­гля­даєте як на свої ро­ки. В чому таємниця?

– Та чогось особ­ли­вого нема, – усміхається, призадумується, – може того, що їм багато соло­нини? Я і моя сестра дуже любимо солонину. Що­п’ятниці пощу – продукти свинні, м’ясо не їм. А зазвичай на сніданок – ложка квашеної капусти і шматок солонини.

Після повернення з Німеччини дуже сла­бу­вала. Лікував мене Ми­хайло Никифорук у Горо­денці, ще в старій лікарні, де тепер тубдиспансер. Пам'ятаю, як нині. Про­водить він огляд. Нас дев’ятеро в палаті, всім сказав, які в них аналізи, а коло мене сів, щось говорить, а що зі мною – не каже. На­реш­ті вже жінки питають: «Чого ви Марійці нічого не ка­жете?» «Бо, – мо­вить, – не маю, що ска­зати, вона мусить від вас відійти», – пані Марія ледве про­мовляє ці слова крізь сльози. – А я плачу гірко, та ж у мене дитина ма­ленька! Але він мені нічо­го не міг допомогти, бо прийшли недобрі ана­лізи. Як він пояснив, шлунок був дуже хворий, не по­могла би навіть опе­рація, а в крові пере­важали білі кільця… Від­писали мене додому по­мирати. А мені лиш трохи більше двад­цяти років! Плачу!.. Даю чоловікові заповіт, що як буде од­ружуватися, то щоб на­шого сина лишив у мої неньки, й маму прошу, щоб не дала мачу­сі, хоч Василь дуже ди­тину лю­бив...

– Але Ви ще після того так довго живете! – намагаюсь втішити стареньку, розчулену до сліз болючими спога­дами. – Як же виліку­вались?

– То була довга історія. Пасла корову. А вже була така слаба, що не могла навіть її за шнурок вести, сили не мала. Поруч пас свою корову старший чоловік Федір Петрів, помагав мені завертати й розпитував, що зі мною. Розказала, що маю вми­рати. Порадив мені такий лік: щоранку натще випи­вати 10 грам чистого спирту й чекати, щоб перепекло, тоді йти до бочки з квашеною капус­тою, відсувати гніт і з’ї­дати кулак капусти. Спер­шу обурилася: не зможу, бо ж дієта – мушу їсти лиш манку! Але собі роздумала, що на цій дієті я й так уже вмираю, й почала робити, як по­радив той чоловік. Що­дня. Десь через півтора місяці дзвонять через сільську раду, бо то теле­фон мало де був, вик­ликають до лікарні. А я чую себе набагато краще. Йду до Городенки пішки! Перевірили мене, про­світили шлунок. Мій лі­кар Никифорук такий здивований! Питає, хто лікував. А я кажу: «Та ви!» – й сміюся. Розка­зала йому свій лік, а він не міг надивуватися, що все в шлунку позаживало й аналізи добрі! Й так до нині – на шлунок не сла­бую, а капусту їм щодня! А десь-колись, як серце притисне, то мені десять грам доброї, першої са­могонки допомагає.

Але найбільша поміч – щира молитва! Щодня, як нема сильних снігів, іду до церкви, приймаю Свя­те Причастя. Кажуть лю­ди, що тому так довго живу! Бог усім керує, скеровує й на добре ліку­вання.

Ще мене дуже під­тримував отець Іван Олек­­­сюк, який за моєї молодості служив на на­шій парафії. Провідував мене чи не щодня, як хворіла, бо багато сла­бостей пережила. Видів усі мої болі, молився, допомагав не втрачати надію. Деякий час мене дуже боліла голова, та так, що жінки у файних шалянових хустках ішли до церкви, а я мусіла брати грубу биту хустину. Отець порадив мені зі щирою вірою доторкну­тися до риз владики, коли той до нас приїде, й по­про­сити в Ісуса про­щення гріхів і звільнення від хворіб. Важко було добитися дозволу від влади привезти владику до села. Але на якесь свято він до нас нарешті приїхав. Народу зійшлося море, бо ще ніколи вла­дики в нас не було. Я дуже вірила, щиро про­сила Ісуса, і Бог допоміг! Якось добралася через натовп, помацала ризи, владика обернувся і по­благословив мене. Від­тоді й донині не маю тих страшних слабостей, і голова не болить!

Вже як вилікувалася, пішла працювати, хоч мені дали третю групу інвалідності. Взяли мене завідувачкою дитячого садочка, відробила там 35 років.

– Можете пригадати за все життя, коли було найліпше, а коли най­гірше?

–  Не можу пригадати, би було дуже зле. Хоч була слаба, але не гриз­лась. Ходила скрізь, маю жвавий характер. Як при­ходила на весілля, то гинула танцювати, аж люди заглядали, як то слаба так легко танцює (сміється). Була моло­дість, була й веселість! Треба жити, робити, поки не впадеш! Хоч і буває часом по-різному, але не треба падати у відчай!

– Що хочете сказати людям через нашу га­зету?

– Своїм кажу й зі всі­ма хочу поділитися: ос­нов­не – моліться! Гос­подь дасть мудрість і силу. Бог поміг пережити всяке. Ті самі молитви молюся ціле життя, прошу й нині – за своє село, за свій український нарід, за армію, би не гинули наші діти, бо вони там бідують, мерзнуть! Молюся що­дня, – пані Марійка ви­тирає непрохані сльози з очей. – Маємо свою дер­жаву, але видимо, що вона далі бідує! Молімося всі, би вже війни в нас не було!

Спілкувалася Оля КОВАЛІВ.