Людина, яку поважають у цілому світі, професіонал своєї справи, неабиякий філософ і справжній, не з трибуни чи екрана, патріот. Це негідне для нього заняття – розганяти зраду, нарікати на владу чи на Україну. Бо він її надто любить. Бо має улюблене та рідкісне заняття. Почав свою справу в Іспанії, а тепер, коли українці масово посунули на Захід, він повернувся додому, в Україну, в Городенку. Бо він – Майстер у всіх розуміннях. І цим неможливо не захоплюватися! Його вироби, а це ножі найвищого гатунку й мистецької краси, прикрашають найкращі колекції в цілому світі. Сталь австрійська, дерево й фольга американські, електроніка японська, а майстер і ніж – наші, українські! Технологія складна, верстати й інші засоби придумав сам. А ще він – справжній європеєць. Домовилися на 9 – прибув, як годинник, щоб продемонструвати диво для пересічного глядача – як ніж легко розрізає в повітрі газету чи навіть серветку. Як кажуть, він зробив себе сам. Найдорожче, як сам зазначає, – це ІМ’Я. Знайомтесь – маестро Василь Гошовський
– Пане Василю, з чого все починалося?
– Це мабуть у генах. Пригадую, ще малим просив батьків, щоб купили мені ножика, горіхи чистити. А десь у 12 років побачив у німецькому журналі та зробив перший ніж із дерева. Потім була армія, після чого, ще в дев’яностих, поїхав до Польщі. Там теж спокусився і придбав собі ніж за 25 доларів. Це було дивно, адже люди за ці гроші цілий місяць ходили на роботу. Я не був таким багатим, щоб дозволити собі таку дорогу річ, але не купити не міг.
Десь у 1998-1999 рр., у Кривому Розі випадково зайшов до магазину, де побачив ніж від російського майстра. І купив його. Пам’ятаю, довго дивився на нього – тиждень чи два, і думаю собі: «Ну що, я такий не можу зробити?». Взяв мотор від пральної машини, змайстрував усе потрібне й так почав мало-помалу працювати над виготовленням ножів.
– І що було далі?
– Я хотів розвиватися, відправився до Італії. Cлабко собі уявляв тамтешнє життя, але все ж поїхав. Завітавши до зброярського магазину, побачив там ножі ручної роботи. Так познайомився з італійським майстром і почав у нього працювати. Після восьми місяців роботи виїхав до Іспанії, де до мене з часом приєдналася дружина Галина. Вона важко працювала у теплицях (температура 60 градусів), я на будові. За перші зароблені гроші, а це було 180 євро, купив наждак. Жінка плаче, каже, який наждак! А я питаю:
– Ти в теплиці хочеш працювати?
– Ні, не хочу.
– Ну то не сердься.
Але мені потрібні були інструменти, тому за можливості вкладав гроші в них. Ще з Італії мав дві заготівки, додався наждак, і так поетапно удосконалювався.
А незабаром зі мною трапився, можна сказати, щасливий випадок. Зайшов до зброярського магазину, в якому один чоловік зацікавився моїми ножами і захотів їх купити. Я відповів, що не продаю, бо хотів із ними поїхати до Альбасете (місто ножових фабрик в Іспанії) на виставку. Це все слухав присутній у магазині німець-мільйонер, який запропонував мені чималі гроші для "розкрутки". Так я почав працювати в німця. Однак через деякий час у нього сталася неприємність – забрали ліцензію. Я залишився без нічого, а тут ще й дружина вагітна. Німець так "влетів", що навіть розрахуватися зі мною не міг, тому розплатився верстатами. Їх я використовую й досі.
– Розкажіть, будь ласка, більше про виставки, на яких Ви побували.
– Після роботи в німця почав серйозно займатися ножами. Почув, що в Мадриді має відбутися виставка, тож вирішив спробувати. На щастя, дуже добре там продав, адже ножів у такому стилі, в якому я працюю, більше не було. Відтак мені дали премію в розмірі 2000 євро, а через два дні дружина народила донечку. Згодом познайомився з одним чоловіком – нині він мій добрий товариш – який у Валенсії має власний магазин. Він купив у мене 16 ножів. І так усе закрутилося. Часто почав відвідувати виставки. Де лише не був: у Франції, Італії, Німеччині, Польщі. Наразі збираюся до Праги. А нещодавно повернувся з Києва, де відкривали найсучасніший тир. Там були з ножами лише я зі своїм учнем.
Раніше на виставках часто вважали, що я з Росії, казали «руссо». Але завжди себе позиціонував і позиціоную українцем. Навіть на вишиванці спеціально вишив український прапор. Воно ніби і не вписується, але зробив, щоби бачили, що я українець. Усіх навчив, ніхто тепер не дозволяє собі казати «руссо»! Там є навіть такі, що думають, ніби ми що з росіянами, що з румунами розмовляємо одною мовою.
Дивні бувають випадки, коли іспанці високо себе несуть. Наприклад, показували одній українці, яка прибирала: «Дивись, це пульт від телевізора». Я тоді втрутився, показую свій мотор, а там бірка 1969 року. Кажу: «коли у нас були пральні машини, то ви ще не знали, що це таке. А коли українці в космос літали, то ви ще на ослах їздили. Де ваша індустрія? Де найбільші літаки роблять? В Україні!».
– А що то за ножі, які були лише у Вас?
– Мій напрям – ножі у стилі Bob Loveless. Цей американець – легенда у світі ножів. На аукціоні його ніж за 250 000 доларів продали. Основні риси цього стилю: увігнуті спуски, полірований клинок (до півмікрона), чистота виконання, натуральні матеріали – дерево, слонова кістка. Тобто класика, перевірена десятиліттями. Щодо дерева, то використовую арізонське, воно дуже якісне, ціна лиш дерева 100 євро за 2 накладки.
– А в побуті ці ножі можна використовувати?
– Звичайно. Та майже ніхто не використовує. Бо вони ж, як витвори мистецтва, колекційні речі. Як кажуть, забавки дорослих мужиків (
посміхається). Спершу купують один, потім другий, третій, і це затягує.
– Яка ж технологія виготовлення ножа?
– З австрійського металу, який завозять у пластинах, вирізую форму, після чого ще раз вирізую точніше. Відтак виводжу спуск. Замотую ніж у фольгу і – в піч при температурі 1060 оС. Після цього – в масло, щоб зафіксувати форму, а потім у рідкий азот, де ніж добирає ще дві одиниці твердості. Після гартування починаю шліфувати. Один ніж потребує до трьох днів часу. Не хочу поспішати, працюю насамперед на якість, адже саме від якості росте ім’я майстра. Тоді покупець знає, за що він платить .
– Ваша майстерність – це досвід чи точні відшліфовані рухи?
– Інколи мені здається, що все роблю ніби на підсвідомому рівні. Тобто є якесь чуття, яке допомагає мені все точно відтворити. Можливо, це просто досвід – коли тримаєш у руках круга, очима не бачиш, прикладаєш і відчуваєш, можна сказати, потилицею. Візуально не видно, ніби наосліп.
– Таких людей багато немає.
– Часом навіть боюся, що одного дня прокинуся і забуду сам процес. Бо логічно не можу пояснити, чому мені так вдається. Коли питають, як дійти до такого рівня, відповідаю, що насамперед це бажання. І очі. Не сам зір, а очі. Майстрів є багато, але дуже відомих – одиниці. Потрібно все зв’язати, щоб було гармонійно… Ось я днями продав ніж. Прийшов випадковий чоловік, ножа купувати не планував. Навіть, признавався, такої форми не хотів. А як зловив, то зрозумів – це його!
– У яких сферах Ваші ножі можна використовувати, хто серед потенційних Ваших покупців?
– Кожного спершу запитую, для чого йому ніж. Універсального немає нічого. Ножі бувають різні: туристичні з прямими спусками та певним термічним обробленням; військові, які мають бути м’якшими за інші; для зняття шкіри – з тоненьким підводом і високим гартом тощо. Щодо покупців, то це люди, які мають певний сентимент до ножів. Скажу, що це – інколи навіть як хвороба, ці забавки для дорослих чоловіків. Не завжди покупець є багатієм. Інколи люди складають цілий рік гроші, щоб купити ножа. Просто люблять красиві речі.
– Бачимо, що незмінним атрибутом є чохол. Теж Ваша робота?
– Так, використовую високоякісну іспанську шкіру бика чи корови. Вирізую форму, вимочую шкіру й витискаю по формі. Після висихання шкіри обрізаю зайве, роблю невеликі дірки, ставлю своє клеймо. Відтак фарбую. Загалом повністю дизайн мій.
– Виробники ножів якось об’єднуються чи кожен працює осібно?
– Об’єднання є. Оскільки 14 років мешкав за кордоном, то вступив до італійської гільдії, на кшталт української спілки. Вона дає сертифікат, тобто гарантує якість того чи іншого товару. В них є три щаблі, найвищий – майстер. Я зразу став майстром, дехто навіть бурчав, мовляв, він ішов до майстра дев’ять років, а українець – відразу.
– У кожного майстра є учні. Вони у Вас є?
– Так, звісно є. Це й іспанці Кім Трам Вальверде, Рауль Торрес, і один росіянин. Із московитами взагалі окрема розмова. Стаю з ними до розмови лиш тоді, коли вони скажуть, що «Путін – х…о». Якщо так, тоді й спілкуємося. Якраз цей учень із таких. Лиш, каже, не пиши мені це в телефон, бо мене «заметуть» (
посміхається). Є й українські учні. Це Євгеній, у нього клеймо "Стерх", із яким я нещодавно був на виставці в Парижі, й Олександр Вєтров із Василькова, Ярослав Гребінець із Костополя. Приїжджає до мене вчитися й хлопець із нашого Раківця Роман Чорнописький. Багато молодих людей вчилися із моїх відео, які я кидав в Інтернет. Раніше часто сидів на форумах, де до мене старші майстри постійно прискіпувалися, "вчили" мене тонкощам справи. Але де вони тепер?.. Скажу лише, що хлопці, які свого часу пішли за мною, давно стали "міжнародниками", реалізують ножі по всьому світу.
– Що потрібно, щоб дійти до рівня великого майстра?
– Передусім це бажання і очі. Не сам зір, звісно, а вміння бачити кінцевий результат. Така собі просторова уява. Майстрів багато, а скільки серед них справді відомих? Технології ідуть уперед, тому завжди треба рухатися в ногу з часом, вміти все зв’язати в одне ціле.
– Скільки вже часу, як удома?
– Більше року. Але все одно часто їжджу на виставки, не хочу втрачати свого рівня та імені. За кордоном залишилися впливові друзі – директори фабрик, для яких я не раз робив дизайн ножів. Запрошують щиро. Та все ж моє прізвище Гошовський, а не Мартінес чи Гонсалес. Вони всі дуже родинні. І коли на свята всі збираються за одним столом і закличуть тебе, то відчуваєш певний дискомфорт. Так, ніби скрізь нам раді, але ми все одно чужі.
– Як Вам удома, комфортно після Європи?
– Городенка – це моя маленька батьківщина, я тут виріс, і мене завжди сюди тягнуло. Якщо порівнювати з Іспанією, то тут і світло дешевше, оренда, навіть, банально, «заправити» телефон. Люди живуть ілюзіями про життя за кордоном. Де б ти не був – треба важко працювати. Європа більше дбає про людей, але більше й забирає. Податки дуже великі. Різниця, може, в тому, що наша влада не так дбає.
– Але, скажімо, продукти харчування там якісніші.
– Я б так не сказав. Подивіться на наших заробітчан – переважно вони поправляються. І це не від доброго життя, бо працюють не менше. Просто купують дешевше, але воно ж на хімії. Є м’ясо по чотири євро, але є й по чотирнадцять. Все залежить від гаманця.
Середньому бізнесу, людям, які щось роблять, я б не рекомендував рватися до Європи, якщо є можливість заробити в Україні. Може з часом щось та й зміниться в нашій державі. Вже потроху змінюється, треба просто набратися терпіння. Колись і поляки нарікали на реформи, а тепер он як живуть. Тому надіймося на краще!
- S. Ми прощалися, хоч прощатися не хотілося, як то завше буває в розмові з оптимістичними й піднесеними людьми. Та пан Василь злегка поспішав, адже збирався до Праги на чергову виставку.
Ігор ТЕРЛЕЦЬКИЙ.
Юлія МИХАЙЛЮК.
