27 вересня 2022
Мессермайстер із Монкута

Мессермайстер із Монкута



Людина, яку пова­жа­ють у цілому світі, про­фесіо­нал своєї справи, неабиякий філософ і справжній, не з трибуни чи екрана, патріот. Це негідне для нього заняття – розга­няти зраду, нарікати на владу чи на Україну. Бо він її надто любить. Бо має улюблене та рідкісне за­нят­тя. Почав свою справу в Іспанії, а тепер, коли українці масово посунули на Захід, він повернувся додому, в Україну, в Горо­денку. Бо він – Майстер у всіх розуміннях. І цим не­мож­ливо не захоплю­ва­тися! Його вироби, а це ножі найвищого гатунку й мистецької краси, прикрашають найкращі колекції в цілому світі. Сталь ав­стрій­ська, дерево й фольга американські, електро­ніка японська, а майстер і ніж – наші, українські! Тех­но­логія складна, верстати й інші засоби придумав сам. А ще він – справжній європеєць. Домовилися на 9 – прибув, як годинник, щоб продемонструвати ди­во для пересічного гля­дача – як ніж легко роз­різає в повітрі газету чи навіть серветку. Як кажуть, він зробив себе сам. Най­дорожче, як сам зазначає, – це ІМ’Я. Знайомтесь – маестро Василь Гошов­ський


 

– Пане Василю, з чого все починалося?

– Це мабуть у генах. Пригадую, ще малим про­сив батьків, щоб купили мені ножика, горіхи чистити. А десь у 12 років побачив у німецькому журналі та зробив перший ніж із де­рева. Потім була армія, після чого, ще в де­в’я­ностих, поїхав до Польщі. Там теж спокусився і прид­бав собі ніж за 25 доларів. Це було дивно, адже люди за ці гроші цілий місяць ходили на роботу. Я не був таким багатим, щоб доз­волити собі таку дорогу річ, але не купити не міг.

Десь у 1998-1999 рр., у Кривому Розі випадково зайшов до магазину, де побачив ніж від росій­сь­кого майстра. І купив його. Пам’ятаю, довго дивився на нього – тиждень чи два, і думаю собі: «Ну що, я такий не можу зробити?». Взяв мотор від пральної машини, змайстрував усе потрібне й так почав мало-помалу працювати над виготовленням ножів.

– І що було далі?

– Я хотів розвиватися, відправився до Італії. Cла­бко собі уявляв тамтешнє життя, але все ж поїхав. Завітавши до зброяр­сь­кого магазину, побачив там ножі ручної роботи. Так познайомився з італій­ським майстром і почав у нього працювати. Після восьми місяців роботи виї­хав до Іспанії, де до мене з часом приєдналася дру­жина Галина. Вона важ­ко працювала у теп­лицях (тем­пература 60 градусів), я на будові. За перші за­роб­лені гроші, а це було 180 євро, купив наждак. Жінка плаче, каже, який наждак! А я питаю:

– Ти в теплиці хочеш працювати?

– Ні, не хочу.

– Ну то не сердься.

Але мені потрібні були інструменти, тому за мож­ливості вкладав гроші в них. Ще з Італії мав дві заготівки, додався наждак, і так поетапно удоско­налювався.

А незабаром зі мною трапився, можна сказати, щасливий випадок. Зайшов до зброярського магазину, в якому один чоловік заці­ка­вився моїми ножами і захотів їх купити. Я відповів, що не продаю, бо хотів із ними поїхати до Альбасете (місто ножових фабрик в Іспанії) на виставку. Це все слухав присутній у магазині німець-мільйонер, який запропонував мені чималі гроші для "розкрутки". Так я почав працювати в німця. Однак через деякий час у ньо­го сталася неприємність – забрали ліцензію. Я за­лишивс­я без нічого, а тут ще й дружина вагітна. Ні­мець так "влетів", що навіть розрахуватися зі мною не міг, тому розплатився вер­ста­тами. Їх я використовую й досі.

– Розкажіть, будь лас­ка, більше про виставки, на яких Ви побували.

– Після роботи в німця почав серйозно займатися ножами. Почув, що в Мад­риді має відбутися вистав­ка, тож вирішив спробу­вати. На щастя, дуже добре там продав, адже ножів у такому стилі, в якому я працюю, більше не було. Відтак мені дали премію в розмірі 2000 євро, а через два дні дружина народила донечку. Згодом познайо­мився з одним чоловіком – нині він мій добрий то­вариш – який у Валенсії має власний магазин. Він купив у мене 16 ножів. І так усе закрутилося. Часто почав відвідувати виставки. Де лише не був: у Франції, Італії, Німеччині, Польщі. Наразі збираюся до Праги. А нещодавно повер­нувся з Києва, де від­кри­вали найсучасніший тир. Там були з ножами лише я зі своїм учнем.

Раніше на виставках часто вважали, що я з Росії, казали «руссо». Але завжди себе позиціону­вав і по­зиціоную україн­цем. На­віть на вишиванці спеці­аль­но вишив український прапор. Воно ніби і не вписується, але зробив, щоби бачили, що я ук­раї­нець. Усіх навчив, ніхто тепер не дозволяє собі казати «руссо»! Там є навіть такі, що думають, ніби ми що з росіянами, що з ру­мунами розмов­ляє­мо од­ною мовою.

Дивні бувають випадки, коли іспанці високо себе несуть. Наприклад, по­казу­вали одній українці, яка прибирала: «Дивись, це пульт від телевізора». Я тоді втрутився, показую свій мотор, а там бірка 1969 року. Кажу: «коли у нас були пральні машини, то ви ще не знали, що це таке. А коли українці в космос літали, то ви ще на ослах їздили. Де ваша ін­дуст­рія? Де найбільші літа­ки роблять? В Україні!».

Мессермайстер із Монкута

– А що то за ножі, які були лише у Вас?

– Мій напрям – ножі у стилі Bob Loveless. Цей американець – легенда у світі ножів. На аукціоні його ніж за 250 000 доларів продали. Основні риси цьо­го стилю: увігнуті спуски, полірований клинок (до півмікрона), чистота вико­нання, натуральні мате­ріали – дерево, слонова кістка. Тобто класика, пе­ре­вірена десятиліттями. Щодо дерева, то викорис­товую арізонське, воно дуже якісне, ціна лиш дере­ва 100 євро за 2 накладки.

    – А в побуті ці ножі можна використовувати?

– Звичайно. Та майже ніхто не використовує. Бо вони ж, як витвори мистецтва, ко­лекційні речі. Як кажуть, забавки дорослих мужиків (посміхається). Спершу купують один, потім другий, третій, і це затягує.

– Яка ж технологія ви­го­товлення ножа?

– З австрійського ме­талу, який завозять у плас­тинах, вирізую форму, після чого ще раз вирізую точ­ніше. Відтак виводжу спуск. Замотую ніж у фольгу і – в піч при температурі 1060 оС. Після цього – в масло, щоб зафіксувати форму, а потім у рідкий азот, де ніж добирає ще дві одиниці твердості. Після гарту­ван­ня починаю шліфувати. Один ніж потребує до трьох днів часу. Не хочу поспі­шати, працюю насампе­ред на якість, адже саме від якості росте ім’я майст­ра. Тоді покупець знає, за що він платить .

–  Ваша майстерність – це досвід чи точні від­шліфовані рухи?

– Інколи мені здається, що все роблю ніби на під­свідомому рівні. Тобто є якесь чуття, яке допомагає мені все точно відтворити. Можливо, це просто досвід –  коли тримаєш у руках круга, очима не бачиш, прикладаєш і відчуваєш, можна сказати, поти­ли­цею. Візуально не видно, ніби наосліп.

    – Таких людей багато немає.

– Часом навіть боюся, що одного дня прокинуся і забуду сам процес. Бо логічно не можу пояснити, чому мені так вдається. Коли питають, як дійти до такого рівня, від­по­відаю, що насамперед це бажання. І очі. Не сам зір, а очі. Майстрів є багато, але дуже відомих – оди­ниці. Потрібно все зв’язати, щоб було гармоній­но… Ось я днями продав ніж. Прийшов випадковий чоловік, ножа купувати не планував. Навіть, призна­вався, такої форми не хотів. А як зловив, то зро­зумів – це його!

    – У яких сферах Ваші ножі можна використо­вувати, хто серед потен­ційних Ваших покупців?

– Кожного спершу за­питую, для чого йому ніж. Універсального немає ні­чо­го. Ножі бувають різні: туристичні з прямими спус­ками та певним термічним обробленням; військові, які мають бути м’якшими за інші; для зняття шкіри – з тоненьким підводом і високим гартом тощо. Що­до покупців, то це люди, які мають певний сентимент до ножів. Скажу, що це – інколи навіть як хвороба, ці забавки для дорослих чо­ло­віків. Не завжди поку­пець є багатієм. Інколи лю­ди складають цілий рік гро­ші, щоб купити ножа. Прос­то люблять красиві речі.

– Бачимо, що незмін­ним атрибутом є чохол. Теж Ваша робота?

– Так, використовую високоякісну іспанську шкіру бика чи корови. Вирі­зую форму, вимочую шкіру й витискаю по формі. Після висихання шкіри обрізаю зайве, роблю невеликі дірки, ставлю своє клеймо. Відтак фарбую. Загалом повністю дизайн мій.

– Виробники ножів якось об’єднуються чи кожен працює осібно?

– Об’єднання є. Ос­кільки 14 років мешкав за кордоном, то вступив до італійської гільдії, на кшталт української спілки. Вона дає сертифікат, тобто гарантує якість того чи іншого товару. В них є три щаблі, найвищий – майс­тер. Я зразу став майстром, дехто навіть бурчав, мов­ляв, він ішов до майстра дев’ять років, а українець – відразу.

– У кожного майстра є учні. Вони у Вас є?

– Так, звісно є. Це й іспанці Кім Трам Валь­верде, Рауль Торрес, і один росіянин. Із москови­тами взагалі окрема роз­мова. Стаю з ними до роз­мови лиш тоді, коли вони скажуть, що «Путін – х…о». Якщо так, тоді й спіл­кує­мося. Якраз цей учень із таких. Лиш, каже, не пиши мені це в телефон, бо мене «заметуть» (посміхає­ться). Є й українські учні. Це Євгеній, у нього клеймо "Стерх", із яким я нещо­давно був на виставці в Парижі, й Олександр Вєт­ров із Василькова, Ярос­лав Гребінець із Косто­поля. Приїжджає до мене вчитися й хлопець із на­шого Раківця Роман Чорно­писький. Багато молодих людей вчилися із моїх ві­део, які я кидав в Інтернет. Раніше часто сидів на фо­ру­мах, де до мене старші майстри постійно при­скіп­у­валися, "вчили" мене тонкощам справи. Але де вони тепер?.. Скажу лише, що хлопці, які свого часу пішли за мною, давно ста­ли "міжнародниками", ре­алізу­ють ножі по всьому світу.

– Що потрібно, щоб дійти до рівня великого майстра?

– Передусім це бажан­ня і очі. Не сам зір, звісно, а вміння бачити кінцевий результат. Така собі про­сто­рова уява. Майстрів багато, а скільки серед них справді відомих? Техно­логії ідуть уперед, тому завжди треба рухатися в ногу з часом, вміти все зв’язати в одне ціле.

– Скільки вже часу, як удома?

– Більше року. Але все одно часто їжджу на вис­тав­ки, не хочу втрачати свого рівня та імені. За кор­доном залишилися впли­вові друзі – директори фабрик, для яких я не раз робив дизайн ножів. За­про­шують щиро. Та все ж моє прізвище Гошовський, а не Мартінес чи Гонсалес. Вони всі дуже родинні. І коли на свята всі зби­рають­ся за одним столом і за­кли­чуть тебе, то відчуваєш певний дискомфорт. Так, ніби скрізь нам раді, але ми все одно чужі.

– Як Вам удома, ком­фортно після Європи?

– Городенка – це моя маленька батьківщина, я тут виріс, і мене завжди сюди тягнуло. Якщо по­рівнювати з Іспанією, то тут і світло дешевше, оренда, навіть, банально, «запра­вити» телефон. Люди жи­вуть ілюзіями про життя за кордоном. Де б ти не був – треба важко працювати. Європа більше дбає про людей, але більше й забирає. Податки дуже великі. Різ­ни­ця, може, в тому, що наша влада не так дбає.

– Але, скажімо, про­дук­ти харчування там якіс­­ніші.

– Я б так не сказав. Подивіться на наших заро­бітчан – переважно вони поправляються. І це не від доброго життя, бо пра­цюють не менше. Просто купують дешевше, але во­но ж на хімії. Є м’ясо по чотири євро, але є й по чотирнадцять. Все зале­жить від гаманця.

Середньому бізнесу, людям, які щось роблять, я б не рекомендував рва­ти­ся до Європи, якщо є можливість заробити в Україні. Може з часом щось та й зміниться в на­шій державі. Вже потроху змінюється, треба просто набратися терпіння. Ко­лись і поляки нарікали на реформи, а тепер он як живуть. Тому надіймося на краще!

 

  1. S. Ми прощалися, хоч прощатися не хотілося, як то завше буває в розмові з оптимістичними й під­несеними людьми. Та пан Василь злегка поспішав, адже збирався до Праги на чергову виставку.


Ігор ТЕРЛЕЦЬКИЙ.

Юлія МИХАЙЛЮК.

 

 
Ігор Терлецький}
Автор

Ігор Терлецький